Оголене тіло і матюки - не табу, - режисерка «ГаРмИдЕру»

0
3
Оголене тіло і матюки - не табу, - режисерка «ГаРмИдЕру»
Живий театр, вистави у підземеллі, в темряві, на парковках? Актори луцького театру «ГаРмИдЕр» справді вміють вражати свого глядача.

Які театрали на сцені ми знаємо, але яку роль приміряють у реальному житті – секрет і, часом, несподіванка. Аби хоч трохи відкрити завісу, ми зустрілися з режисером і художнім керівником театру Русланою Порицькою.


Руслана Порицька зустріла мене у дитячій студії, позаяк не має і хвилини вільного часу. Відразу видно, що людина повністю віддає себе роботі. У залі багато вільного місця і маленький стіл в кутку, за яким і сідаємо. Руслана запрошує мене до чаю, а я її – до розмови.

* * *

- Ви почали займатися театральним мистецтвом ще в університеті. Коли вперше з’явилась думка, що хочете бути акторкою?

- Акторкою я захотіла бути в 2 роки. Моя мама переповідає, що це була моя серйозна і обдумана заява, як тільки навчилася розмовляти. У 5 класі я передумала. Мені було цікаво організовувати сам процес.

Я уявляла, як це мало б виглядати на сцені, тому захотіла бути режисером. З того часу десь в цьому напрямку я і працювала, хоча працювала - це голосно сказано. Робила спроби в школі, в університеті і далі вже в будинку культури, де зараз наш театр займається.

На скільки я знаю, то назва «ГаРмИдЕр» дуже спонтанна. А як щодо логотипу? Що він означає?

- Логотип робив мій чоловік. Його фішка, що дуже круто прижилась, – це різновеликість букв. Найприкольніше, що в офіційних документах нас так і пишуть – велика/маленька літери. Ми хотіли в логотип закласти те, що «ГаРмИдЕр» це не просто хаос. Він має переростати в рух, з нього має утворюватися «щось». Тому, власне, той вітрячок.

Я, мабуть, про це вперше кажу, але зараз ми думаємо над ребрендингом і частковим перетворенням цього логотипу, тому що цього року нам виповнюється 15 років. Тож думки про внутрішні і зовнішні перетворення дуже актуальні.



- Ви не маєте освіти режисера, але вистави, які ставите, нічим не програють професійним, можливо, навіть навпаки – кращі. Що для цього потрібно вміти/знати чи це все таки талант?

- Режисура – це праця. Але способу мислення спрямованому на образність та узагальнення важко навчитися. Для режисера важливо пропонувати репертуарну політику, а колектив вже її або приймає, або корегує. Тут також важливо відчувати час, відчувати сьогоденні проблеми, мати свою позицію і виражати її на сцені. Для мене надзвичайно важливо, що з нами виростали зовсім юні студенти, школярі. Вони з нами формувалися. І я знаю багато випадків, що те мистецтво, яке ми пропонуємо, впливало на їх світогляд, на їхній подальший життєвий вибір.

От режисер – це своєрідний комплекс усього. Я маю освіту культуролога. Я схильна до самоосвіти. Я завжди багато вчилася, багато спілкувалася з колегами, дуже багато літератури перестудіювала і дуже багато вистав подивилась. Це все формує. Я не кажу, що мені зайвою була б освіта, але так складалось, що постійний робочий процес і справи сімейні мені не дозволили її здобути. Я ,звісно ж, про це шкодую.

- Театр «ГаРмИдЕр» позиціонує себе як такий, що пропагує ідею живого театру. На кого орієнтуєтеся, є якісь кумири?

- Живий театр – це той, що шукає свої форми, намагається брати їх із сьогодення. Мені дуже імпонує академічний театр Курбаса у Львові, але ми на них зовсім не схожі. Хіба що якісь вистави з тяжінням до ритуальності, сакральності.

Кожен наш спектакль є дуже різним: починаючи від класичної і лаконічної драматургії і закінчуючи абсолютно «крейзі» експериментами з імпровізаціями. І ось ця різність прикольна для мене, для акторів і, я думаю, для глядачів також, тому що кожного разу вони не знають, що буде наступним.

- Що подобається більше: писати сценарії чи грати на сцені?

- Однозначно гра на сцені - це не моє. Я до цього не тяжію. І якщо обирати, то сценарну роботу я люблю більше, тому що для мене кожна п’єса - це не текст, який ми ставимо, це лише перший крок, який переростає в осмислення. Я шукаю свої акценти, не переписую, але дуже сильно трансформую. Я люблю процес народження одного цілого з розрізнених частин, фактично з нічого, з гармидеру. Але ще цікавішою мені є режисура. Проте вони для мене нерозривні. Я мушу все поєднувати.



- В одному з інтерв’ю ви сказали, що у вас всі вистави різні і всі актори різні. Що ж спільного у «гармидерівців»?

- От я не знаю. Я дуже не люблю таких пафосних слів, типу «любов до театру». Я розумію, що не всі «гармидерівці» так люблять театр, що готові за нього все віддати. Є речі, які людина сама собі не може пояснити, тому що це якась психологічна штука.

Ти вчишся партнерської співпраці, ти шукаєш, знову ж таки, психологічні моменти, розкриваючи образ, шукаєш свої нові фізичні можливості. І це кайфово. З іншого боку, «ГаРмИдЕр» - це якесь таке братство. Чесно. (усміхається) Це все таки відчуття взаємопідтримки, якісь інтереси поза театром, це поєднання на рівні кумів, родин, знаходження пар, як і в будь-якому здоровому колективі. Це вже майже кровна спорідненість.

- Як проводите кастинги?

- Кастинг у нас це не просто відбір, типу «покажи все, що ти вмієш, а ми тут подивимося і «попхекаємо». В жодному випадку. Це взагалі тренінг на знайомство і з глядачем, і з людьми, які хочуть долучитися. 3-4 години вони творчо працюють, вивільняють свою енергію, свої здібності, можливості. Це можливість попрацювати, зрозуміти, що таке театральна справа, випробувати себе.

В підсумку ми обираємо кілька акторів на ролі у грі-читці. Це фактично ескізна вистава. Єдине, що відрізняє від справжньої, – більше імпровізації і у них в руках текст. В усьому іншому – це вистава, тому що є художнє вирішення обставин, в яких вони діють, є створені костюмовані образи, музичне оформлення. Цього року це буде цікава балканська п’єса «Весілля Мари».

- Робота театралів справді важка. Чи часто люди кажуть «це не моє» і йдуть від вас?

- Деякі люди хочуть лише брати. От взяти щось для себе, вдосконалитись для своєї основної роботи. Хтось йде за дозою овацій, самовдоволення, що от я стою у світлі софітів і цей зал мій. Звісно такі люди є, були і завжди будуть.

Також у нашому театрі актори змушені самостійно монтувати декорації. Відповідно, коли людина розуміє, що ці жертви не для неї, то йде. Або їй просто натякають, що тут треба і віддавати. Інакше не виходить.

- Часто їздите на гастролі. Мабуть були комічні випадки?

- От абсолютно не смішна історія, але ми з неї дуже сильно зараз сміємося. Цього року ми поїхали у Ворохту на «Театральну лабораторію» і там за 8 днів повинні були повністю створити виставу. Ми планували працювати з ранку до ночі. Ти там просто стаєш зомбі, підключаєшся до якихось інших порталів і вже в цьому всьому твориш.

І раптом весь колектив підхопив вірус. Ми обирали хто сьогодні працює у форматі: «В тебе яка температура? 37,8? Ну чудово. Для роботи підходить». Це був просто фільм жахів. Але ми все одно зробили цей спектакль навіть у таких умовах. Було таке, що їхали з Києва і ламалися в дорозі. Потім всю ніч проводили на узбіччі серед поля і розкривали багато цікавого одне про одного, такий собі додатковий «тім білдінг».



- Є якийсь ритуал перед виходом на сцену?

- Думаю глядачі коли-небудь чули, що перед початком вистави щось таке незрозуміле шипить. Це насправді наше ритуальне єднання. Ми стаємо в коло і видаємо звук, який перейняли у нашої дим-машини. З цим звуком «сссссссс» ти віддаєш всю свою енергію один одному. І насправді без цього ми на сцену не виходимо.

- Колись ви говорили, що мити сцену після вистави це для вас щось сакральне. Це і досі так? Чому?

- Сенс не в митті, а в контакті з нею. По-перше, це простір, який може прийняти або не прийняти. Актори мають по ній походити. Якщо з технічної точки зору, то в нас є дуже різні сцени, щось може хитатися або бути поламаним. З іншого боку - це енергетичне єднання. Ти її досліджуєш, стаєш з нею на «ти». Усі актори і режисери по-різному знаходять цей контакт. Для мене саме миття важливо. Я маю всю її дослідити для себе.



- Не так давно ви відкрили ще й дитячу студію. З ким більше подобається працювати з дорослими чи дітьми?

- На цьому етапі свого існування ми зрозуміли, що маємо моральне право працювати з дітьми, що вже в нас є достатньо досвіду, щоб їх розуміти, щоб говорити з ними однією мовою, бути з ними на «ти».

Моя студійна група це 11-15 років. І я їх не просто люблю, я їх обожнюю. Звичайно я не можу любити такою ж любов’ю «гармидерівців». Це зовсім різні речі. Але все в цій сфері будується на любові. І з дітьми інколи легше працювати, бо вони відкриті, не такі заангажовані. При чому чим менші діти віком, тим простіше.

- Ви особистість доволі імпульсивна. Який найбожевільніший вчинок ви робили або можливо хочете зробити?

- Мабуть я ще хочу зробити божевільний вчинок, але про нього ще поки не готова сказати з міркувань безпеки себе і нашого театру (сміється). А взагалі, ми дуже сильно ризикнули, коли відкрили приватну театральну студію. Ми тут ночували. Тут були дірки в стінах, тобто ми починали не з нуля, а з мінуса. Це було жахливе приміщення. І ми не знали як все складеться. Ми просто вкладали всі сили, здоров’я і гроші. І це був ризик.

Кожного разу ми ризикуємо, коли беремося організовувати «Мандрівний вішак». Коли його бюджет в рази не відповідає тому, що нам треба оплатити. Ми беремося це все робити, але стартових грошей в нас немає. Тобто ми ризикуємо регулярно. І це вже стає нормою.



- Ви писали, що здатні мінімум раз на місяць закохатися у Людину. Якою повинна бути людина, аби ви закохалися?

- Справжньою. Все. Тобто справжньою такою, щоб я прийняла. Але вона може бути різною. Вона має бути відкритою до будь-якої діяльності.

Я дуже не люблю пасивних людей. Таких інертних, які просто плентаються. А якщо людина здатна чимось запалюватися і ще, скажімо, запалювати мене, то це просто фантастично. І в таких людей я закохуюся.

- Табу для вас це..?

- Фактично на сцені для мене табу є дуже мало. Насамперед це жертвувати чимось людським заради того, щоб на сцені все відбулося. Жертвувати здоров’ям і якимись сімейними речами. Для мене це зона табуйована. Не хотіла б виходити за ці рамки.

Головне, щоб це був не просто епатаж. Це має мати якесь смислове навантаження. Якщо воно є і щось несе, то засоби можуть бути різні: і, скажімо, оголене тіло чи нецензурна лексика, якщо вони дуже потрібні і розглядаються як художній засіб, без якого не можна обійтися, для мене не є табу.

- Про що мрієте?

- Зараз я мрію, щоб якимось чином звалилась можливість зупинитися і відпочити. Тому що «навалилося» дуже багато проектів, які мені однаково цікаві, які всі хочеться однаково якісно реалізувати, тому що я перфекціоністка в цьому плані. Все, що я роблю, має бути дуже добре, а не просто добре. І от бракує цього відпочинку, щоб якісь речі переосмислити, десь може щось зруйнувати, щоб побудувати заново.

Мрію мати більше часу для сім’ї і для внутрішнього спокою. На цьому етапі мені дуже сильно цього не вистачає. А з таких матеріальних бажань: дуже хочу, щоб ми нарешті переїхали до свого будинку, який ми вже дуже довго не можемо добудувати через оцей вічний non-stop.

Спілкувалася Юлія ФЕРЧУК
Фото з особистого архіву Руслани ПОРИЦЬКОЇ
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
3
Загрузка...

Коментарі:


  • Статус коментування: постмодерація для зареєстрованих користувачів, премодерація для незареєстрованих
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.

© 2016. Усі права захищені. Повна або часткова перепублікація матеріалів можлива лише за дотримання таких умов: 1) гіперпосилання на «Волинь24» стоїть не нижче другого абзацу; 2) з моменту публікації на «Волинь24» минуло не менше трьох годин; 3) у кінці матеріалу на «Волинь24» немає позначки «Передрук заборонений».